Державний комітет України по водному господарству (Держводгосп)

є центральним органом виконавчої влади.

Положення про Комітет затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2007 № 882

Основними завданнями Комітету є:

 - підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень науки і техніки, нових технологій, передового досвіду роботи та забезпечення реалізації цієї політики;

- розроблення та участь у реалізації загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів;

- забезпечення задоволення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх міжбасейнового перерозподілу;

- здійснення заходів, пов'язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сільських населених пунктів і земель.

Голова несе персональну відповідальність перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Держводгосп України завдань і здійснення ним своїх функцій.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції комітету, діє колегія. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків Кабінетом Міністрів України за поданням Голови. Рішення колегії проводяться в життя наказами Держводгоспу України.

Для визначення єдиної технічної політики у водному господарстві й меліорації, спрямованої на впровадження науково-обґрунтованих рішень з урахуванням передового світового досвіду у проектуванні, будівництві та експлуатації водогосподарських об’єктів, створена науково-технічна рада. Склад ради затверджується Головою комітету.

Водне господарство України тісно пов’язане з усіма галузями народного господарства і впливає на розвиток і розміщення продуктивних сил. Воно має вирішальне значення в забезпеченні необхідних соціальних і побутових умов життя населення.

Усі функції, що пов’язані з регулюванням водних ресурсів, їх збереженням, використанням і відведенням використаної води, а також із запобіганням руйнівної дії вод, тісно переплетені між собою. Тому, при використанні водних ресурсів і управлінні ними як системою, є ряд особливостей.

За багаторічними спостереженнями потенційні водні ресурси річкових вод становлять 209,8 куб. кілометрів, з яких 25 відсотків формується у межах України, решта надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії.

Характерною особливістю поверхневих водних ресурсів є територіальна нерівномірність розподілу і мінливість стоку впродовж року. Доля весняного стоку складає 60-70 відсотків від річного на півночі і північному сході та 80-90 відсотків на півдні.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає розміщенню водоємних галузей господарського комплексу. Найбільша кількість ресурсів (58 %) зосереджена в басейні ріки Дунай у прикордонних районах України, де потреба у воді не перевищує 5 відсотків її загальних запасів. Найменше забезпечені водними ресурсами Дон-бас, Криворіжжя, Крим та південні області України – там, де зосереджені найбільші споживачі води.

Розподіл водоспоживання в країні:

промисловість - 44 %

сільське господарство - 34 %

житлово-комунальне господарство - 22 %.

Доступні для широкого використання водні ресурси формуються в основному в басейнах Дніпра, Дністра, Сіверського Дінця, Південного і Західного Бугу, а також малих річок Приазов’я та Причорномор’я.

Для усунення територіальної і часової нерівномірності розподілу водних ресурсів водозабезпечення в Україні здійснюється за допомогою 1160 водосховищ загальним об’ємом майже 55 куб. км, понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів.

З цією метою на р. Дніпро створено шість великих водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське, Каховське) та побудовано сім великих каналів:

Більша частина зарегульованого стоку припадає на водосховища Дніпровського каскаду з загальним об’ємом 43,8 куб. кілометрів. Будучи головною водною артерією України, Дніпро є єдиним гарантованим джерелом водопостачання не тільки споживачів води, розташованих у його басейні, а й найбільших промислових і аграрних районів країни – Харківської області, Донбасу, Півдня України. Стік річки Дніпро характеризується також різкою мінливістю як в багаторічному розрізі, так і впродовж року по сезонах. За час весняної повені формується 60-70 %, а в окремі роки до 80 % річного стоку. В умовах такого розподілу шість водосховищ каскаду дозволяють вирішувати проблеми комунального і промислового водопостачання, зрошення земель (для яких характерні жорсткі вимоги по кількості і режиму подачі води), а також гідроенергетики, судноплавства, рибного господарства і рекреації.

Створення водосховищ дало можливість забезпечити більше половини обсягу водоспоживання.

На Держводгосп разом з іншими міністерствами та відомствами покладені обов’язки щодо забезпечення централізованим водопостачанням сільських населених пунктів.

Організаціями комітету експлуатуються групові та локальні водопроводи загальною довжиною 3400 км, якими вода подається у маловодні райони АР Крим, Миколаївської, Запорізької, Хмельницької, Дніпропетровської та Харківської областей.

Стабільність землеробства значною мірою залежить від меліорації земель. Дві третини території України перебувають в умовах несприятливого водного режиму. У поліських і західних областях держава несе значні збитки від перезволоження земель і паводків, степові райони вражають періодичні (в середньому кожні 2-3 роки) посухи, суховії, пилові бурі, значні площі сільгоспугідь знаходяться у стані недостатнього та нестійкого зволоження.

Загальна площа земель в Україні, які потребують зрошення, становить 15 млн. га, а зрошується 2,5 млн. га, що складає 7 % від загальної площі сільгоспугідь. У посушливих районах Півдня на зрошуваних землях виробляється чверть продукції землеробства, а в Криму та в Херсонській області – майже половина.

Із 5,4 млн. га перезволожених земель осушено 3,3 млн. га. До осушення ці землі як сільгоспугіддя практично не використовувались.

В Україні успішно експлуатуються великі меліоративні системи, такі як Північно-Кримський канал, Каховська, Приазовська, Сірогозька та інші (в зоні зрошення); Ірпіньська, Трубізька, Бортницька, Берегівська та інші (в зоні осушення).

Головним стратегічним напрямом меліорації земель сьогодні стає всеохоплююча реконструкція і вдосконалення існуючих меліоративних систем, приведення зрошення до оптимального співвідношення з іншими меліоративними засобами поліпшення властивостей ґрунтів і підвищення їх родючості з метою забезпечення високої і стабільної урожайності сільськогосподарських культур.

Важливою водогосподарською проблемою, яка вирішується організаціями Держводгоспу, є захист територій, які знаходяться під загрозою паводків і підтоплення. На сьогодні виконано упорядкування понад 22 тис. км річок, побудовано близько 3,6 тис. км водозахисних дамб, заліснено 80 тис. га прибережних смуг.

Уздовж берегів водосховищ Дніпровського каскаду експлуатується близько 400 км дамб, 340 км колекторно-дренажної мережі та більше 100 гідротехнічних споруд, які забезпечують захист від затоплення і підтоплення 190 населених пунктів.

В умовах реформування економіки та впровадження ринкових відносин змінюються і завдання, які вирішує комітет. Пріоритетними напрямами оновлення і забезпечення збалансованого розвитку водогосподарсько-меліоративного комплексу є: вирішення питань реформування і удосконалення управління водним господарством, збереження та раціональне використання водних і земельних ресурсів, підтримання у робочому стані зрошуваних і осушуваних земель, водозабезпечення населення та усіх галузей економіки.

Вирішувати ці складні завдання галузі дозволяє залучення вчених Національної академії наук України, Української академії аграрних наук, інших висококваліфікованих спеціалістів до виконання науково-дослідних робіт.

Пріоритетами в міжнародній діяльності Держводгоспу є: удосконалення правової бази у сфері регулювання водних відносин у процесі використання спільних з сусідніми країнами водних об’єктів; створення ефективних механізмів для вирішення питань про транскордонне перенесення забруднень; активна участь у міжнародних програмах водогосподарської і водоохоронної діяльності; обмін досвідом і передовими технологіями у сфері охорони і використання водних ресурсів.